НАУКОВІ КОНЦЕПЦІЇ ДОСВІДУ

1.1 Зміст поняття «компетентність», «компетенція»
Основна мета освітньої галузі «Мистецтво» полягає в тому, щоб у процесі сприймання, інтерпретації та оцінювання творів мистецтва, а також практичної діяльності сформувати в учнів систему ключових, міжпредметних естетичних і предметних мистецьких компетентностей як інтегральної основи світогляду, здатність до художньо-творчої самореалізації.
В Державному стандарті базової і повної середньої освіти зазначається , що компетентність — набута у процесі навчання інтегрована здатність учня, що складається із знань, умінь, досвіду, цінностей і ставлення, що можуть цілісно реалізовуватися на практиці; компетенція — суспільно визнаний рівень знань, умінь, навичок, ставлень у певній сфері діяльності людини;
міжпредметна естетична компетентність — здатність виявляти естетичне ставлення до світу в різних сферах діяльності людини, оцінювати предмети і явища, їх взаємодію, що формується під час опанування різних видів мистецтва.
До визначення сутності поняття «компетентність», «компетенція» долучилися представники науки і педагогічної практики.
У роботі Дж. Равена „Компетентність у сучасному суспільстві”, що з’явилася в Лондоні в 1984 р., дається наступне розгорнуте тлумачення компетентності [5, с.189–190]: „ це таке явище, яке “складається з великої кількості компонентів, багато яких є відносно незалежними один від одного, деякі компоненти відносяться скоріше до когнітивної сфери, а інші – до емоційної, ці компоненти можуть заміняти одна одну в якості ефективної поведінки”. Таким чином, компетентність – інтегральна характеристика особистості, яка визначає її здатність вирішувати проблеми та типові завдання, що виникають у реальних життєвих ситуаціях, у різних сферах діяльності на основі використання знань, навчального й життєвого досвіду та відповідно до засвоєної системи цінностей.
Частина науковців розмежовують поняття «компетенція»/ «компетентність». Серед них: А. Хуторський, В.Хутмахер, Н.Хомський, І.Соколова, В.Лєбєдєв, О.Овчарук, О.Семеног. Якщо вищезазначені вчені йдуть від уніфікації до диференціації даних понять, то інші науковці розуміють співвідношення цих термінів в зворотному аспекті, інтегрують їх (Е.Боярський, С.Коломієць). Аналіз наукових джерел засвідчив, що крім двох основних підходів вирішення проблеми: ототожнення та диференціювання, можна виділити третій тип – діалектичної єдності, що проявляється у дуалізмі цих понять (В.Мясников). Науковець вважає, що проблема компетентності та компетенцій може бути адекватно зрозумілою лише в контексті дискусії, в якій вона виникла і розвивалась.
У психолого-педагогічній та дидактичній літературі проблеми «компетентності» та «компетенцій» торкаються відомі вчені : І. Бех, І. Зимня, В.Мясников, О.Кононко, Н.Бібік, О.Савченко, О.Бєлікова. Окремі важливі висновки з цієї проблематики знаходимо у соціологічно-мистецтвознавчих працях І.Рябуха, Г.Філіпчук, В. Швидкуна, Т.Хагурова, Л.Пушкар, Р.Шмагало, О.Дацко. У контексті мистецької освіти та створення методологічного ґрунту для викладання художньої культури, розроблення сучасних програм з даного предмету, виділяємо праці А.Предтєченської, О.Щолокової, Л.Масол, Н.Миропольської.
Термін «competence» походить від дієслова «tocompete», що в дослівному перекладі означає «здатність до змагання» та від латинського «competentia» – (приналежність по праву) – коло повноважень.
Наукові джерела по-різному дають визначення поняттям «компетенція» та «компетентність». Зокрема в Енциклопедії освіти зазначається, що компетентність – це коло питань, в яких людина добре розуміється, а компетенція – відчужена від суб’єкта, наперед задана соціальна норма (вимога) до освітньої підготовки учня, необхідна для його якісної продуктивної діяльності в певній сфері, тобто соціально закріплений результат [2, с.408-409]. «Компетентнісний підхід у сучасній освіті: світовий досвід та українські перспективи» за загальною редакцією О.Овчарук визначає «компетенцію» як об’єктивну категорію, суспільно визначений рівень знань, умінь, навичок, ставлень у певній сфері діяльності людини як абстрактного носія, а «компетентність» - інтегрована характеристика якості особистості, результативний блок, сформований через досвід, знання, вміння, ставлення, поведінкові реакції [8, с.93].
В. Хутмахер в доповіді «Ключові компетенції для Європи» (KeyCompetenciesforEurope) вважає, що вірне розуміння поняття «компетенція» ближче до понятійного поля «знаю як», ніж до поля «знаю що», яке визначає зміст «компетентності» [3, с.10]. Його російські послідовники та прибічники (І.Зимня, В.Краєвський та А.Хуторський) продовжують лінію В.Хутмахера і також розрізняють дані поняття. Вищезазначені вчені дійшли висновку, що компетенцію потрібно розуміти як коло питань, у яких людина добре обізнана, володіє знаннями та досвідом. В свою чергу, компетентність у певній галузі – це поєднання відповідних знань і здібностей, що дозволяють ґрунтовно судити про певну сферу і активно діяти в ній.
Експерти країн Європейського Союзу визначають поняття «компетентність» як «здатність застосовування знання й уміння», що в умовах освітнього процесу означає активне застосування навчальних досягнень у нових ситуаціях. Міжнародним департаментом стандартів для навчання, досягнення та освіти (International Boardof Standards for Training, Performanceand Instruction) поняття компетентності визначається як спроможність кваліфіковано провадити діяльність, виконувати завдання або роботу. Поняття компетентності при цьому «містить набір знань, навичок і ставлень, що дають змогу особистості ефективно діяти або виконувати певні функції, спрямовані на досягнення певних стандартів у професійній галузі або певній діяльності» [8, с.8-9].
Українська науковець Н.Бібік в «Енциклопедії освіти», подаючи тлумачення компетентності у навчанні, наголошує на тому, що компетентності «набуває молода людина не лише під час вивчення предмета, групи предметів, а й за допомогою засобів неформальної освіти, внаслідок впливу середовища тощо» [2, с.408]. Визначаючи поняття «компетенція», на думку науковця – це в першу чергу відчужена від суб’єкта, наперед задана соціальна норма до освітньої підготовки учня, яка безпосередньо необхідна для його якісної продуктивної діяльності в певній освітній сфері, тобто, певною мірою, це соціально закріплений результат. Науковець вважає, що результатом набуття компетенцій стає компетентність, оскільки ознакою компетенції вона визначає її загально предметний або специфічний характер, а компетентність передбачає особистісну характеристику та ставлення до предмета діяльності. [2, с.409].
Таким чином, у науковій літературі поняття «компетентність» розкривається за допомогою наступних визначень, котрі характеризують даний феномен:

- знання, досвід в тій або іншій галузі;
- базова характеристика особи;

- деякі внутрішні, потенціальні психологічні новоутворення, які потім виявляються в діяльності;

- інтегративна характеристика якості підготовки випускника;
- комплекс умінь, знання в дії;

- здатність, готовність, спроможність;

- якість особистості;
- специфічна здатність, необхідна для ефективного виконання конкретної дії в конкретній галузі, яка охоплює вузькоспеціальні знання, специфічні предметні навички, способи мислення, розуміння відповідальності за власні дії.
1.2.Зміст поняття «мистецтвознавчі компетентності»
Мистецтво – особлива форма відображення дійсності, естетичний художній феномен, який передає красу навколишнього світу, внутрішнього світу людини через осмислення фундаментальних категорій «краса», «гармонія», «ритм», «пропорційність», «довершеність». Особливості опанування мистецтва в школі пов’язані з його багатогранним впливом на свідомість і підсвідомість людини, її емоційно-почуттєву сферу, художньо-образне мислення і творчі здібності. Мистецтво сприяє художньо-естетичному розвитку людини та стимулює готовність особистості брати участь у різних формах культурного життя суспільства.
До процесу формування компетентної особистості входить мистецтвознавча складова, яка передбачає обізнаність у різних видах мистецтва, розвиненість навичок сприймання творів мистецтва, сформованість художньо-творчих умінь і навичок.
Мистецтвознавча компетентність – це поняття, яке конкретизує загальнокультурну компетентність. Під мистецтвознавчою компетенцією слід розуміти здатність застосовувати знання з історії та теорії мистецтва, законів драматургії, світової художньої культури, історії музики та інших видів мистецтв у навчальній діяльності, здатність аналізувати, оцінювати й інтерпретувати.
На основі аналізу психолого-педагогічної, мистецтвознавчої та музично-педагогічної літератури спробуємо визначити критерії мистецтвознавчої компетентності. У наукових дослідженнях у галузі мистецької освіти (Г. Падалка [9], Л. Масол [10], О. Рудницька [11], О. Щолокова [12] та ін.) вказується, що розвиненість таких якостей, як наявність художнього смаку, ідеалів, естетичних знань і мистецько-творчих здібностей, здатність робити судження та самовдосконалюватись, є показником мистецької розвиненості особистості, що формуються в єдності емоційно-чуттєвого, когнітивного (інтелектуального) та творчо-діяльнісного компонентів, які можуть виступати загальними критеріями мистецтвознавчої компетентності.
1.3. Зміст поняття «культурологічні компетентності»
У сучасній педагогічній науці сформувався і окремий напрям методичних досліджень, побудований на основі комплексного впливу різних видів мистецтв на особистість учня (Г.Белєнький, О.Богданова, Г.Гогіберидзе, В.Гречинська, Д.Доманський, Ю.Львова, В.Маранцман, Б.Юсов та ін.).
У теоретико-методологічному контексті культурознавчу компетентність висвітлено в педагогічних працях вітчизняних (О. Гуренко, С. Черепанова та ін.) і російських (Т. Гур’янова, О. Кисельова, Н. Конасова, І. Лунюшкіна та ін.) дослідників. Культурознавчу компетентність теоретично узагальнено у філософсько- педагогічних працях іноземних авторів (Б. Бім-Бад, Б. Кононенко, Ю. Рождественський, А. Флієр). А.Флієр акцентує: «Досить тісним є зв'язок сформованості культурологічної компетентності молоді з процесом інкультурації, тобто засвоєнням сучасним молодим поколінням культури попередників, без чого не може бути належної гармонії взаємин вікових соціальних груп» [7, с. 151-152.].
Формування культурологічної компетентності учнів дослідники вбачають у тому, щоб дати можливість перетворити кожен урок мистецтва на дослідження, коли підвищується цінність кожного твору , оскільки учень стає повноцінним учасником діалогу, а значить перестає бути лише « об’єктом навчання ».
Культурологічна компетентність вчителя – це сукупність знань про культуру в широкому та вузькому сенсі слова, які дозволяють створити цілісну картину світу та вказати роль навчальної дисципліни, яка сприяє уточненню цієї картини, дає змогу визначити місце людини в світі та способи зміни світу з урахуванням отриманих знань.
Культурологічна компетентність учителів мистецтва визначається як осмисленість енциклопедичних знань про культуру, їх чітку структурованість, що забезпечує можливість прийняття рішень в екстремальних ситуаціях з’ясування культурологічних проблем [6].
Під «культурологічною компетенцією» слід розуміти таку рису особистості, яка дозволяє:
- відчувати себе об'єктом культурно-історичного процесу;
- бути широко освіченою, мати знання в різноманітних галузях науки та мистецтва;
- розуміти закономірності розвитку культури як процесу по створенню, збереженню і трансляції загальнолюдських цінностей;
- бути частиною сучасного світу, оперуючи реаліями, звичаями, образами і свого народу, і інших народів Землі.
Проведений аналіз науково-методичних досліджень у галузі педагогіки дає можливість сформулювати визначення поняття культурологічної компетентності.
Культурологічна компетентність – це інтегрована якість, яка виражається через здатність особистості бути духовно й естетично вихованою, всебічно обізнаною; володіти національно-культурними знаннями (розумітися на традиціях, реаліях, звичаях, духовних цінностях свого народу); знаходити зафіксовані в музиці, образотворчому мистецтві компоненти духовної та матеріальної культури; вміти не тільки доцільно ними оперувати, а й передавати учням; усвідомлювати себе та кожну особистість як носія певної етнокультури; уміння бачити спільне й відмінне в світосприйнятті їхніх носіїв; формувати в учнів цілісного сприйняття світу на основі національно свідомого громадянина. Культурологічна компетентність є підґрунтям для здійснення якісної професійної діяльності, формування особистості національно свідомого громадянина – людини, яка знає мову і культуру своєї нації, володіє багатством виражальних засобів, продукує творче мислення в різних життєвих ситуаціях.
1.4. Зміст поняття «здоров’язбережувальні компетентності»

Державний стандарт базової і повної загальної середньої освіти так трактує здоров’язбережувальні компетентності: «Здоров’язбережувальна компетентність — здатність учня застосовувати в умовах конкретної ситуації сукупність здоров’язбережувальних компетенцій, дбайливо ставитися до власного здоров’я та здоров’я інших людей».
Сучасна освіта характеризується широким впровадженням технологічного підходу. І це є об’єктивним процесом, новим етапом в еволюції освіти, на якому будуть переглянуті підходи до супроводу і забезпечення процесу природного розвитку дитини.
Під здоров’язберігаючими технологіями вчені пропонують розуміти:

· сприятливі умови навчання дитини в школі (відсутність стресових ситуацій, адекватність вимог, методик навчання та виховання);

· оптимальну організацію навчального процесу (відповідно до вікових, статевих, індивідуальних особливостей та гігієнічних норм);

· повноцінний та раціонально організований руховий режим.

Спираючись на здоров’язберігаючі технології, на уроках художньо-естетичного циклу формуються здоров’язбережувальні компетентності.
Здоров'язбережувальна компетентність розуміється як цілісне індивідуальне психологічне утворення особистості, спрямоване на збереження фізичного, соціального, психічного та духовного здоров'я – свого та оточення. Передбачає наявність у людини комплексу сформованих навичок, до яких належать:
1. Життєві навички, що сприяють фізичному здоров'ю (навички раціонального харчування, навички рухової активності, санітарно-гігієнічні навички, режим праці та відпочинку)
2. Життєві навички, що сприяють соціальному здоров'ю( навички ефективного спілкування (уміння слухати; уміння чітко висловлювати свої думки; уміння відкрито виражати свої почуття; володіння невербальними засобами комунікації (жести, міміка, інтонація тощо); адекватна реакція на критику; уміння просити про послугу або допомогу).
- Навички співчуття (уміння розуміти почуття; потреби і проблеми інших людей; уміння допомагати та підтримувати).
- Навички розв'язування конфліктів.
- Навички поведінки в умовах тиску, погроз, дискримінації
- Навички спільної діяльності та співробітництва (уміння бути „членом команди”; уміння визнавати внесок інших у спільну роботу; уміння адекватно оцінювати свої здібності та свій внесок у спільну діяльність).

3. Життєві навички, що сприяють духовному та психічному здоров'ю:

· Самоусвідомлення та самооцінка (уміння усвідомлювати власну унікальність; позитивне ставлення до себе, інших людей, до життєвих перспектив; адекватна самооцінка: уміння реально оцінювати свої здібності й можливості, а також адекватно сприймати оцінки інших людей).

· Аналіз проблем і прийняття рішень (уміння визначати суть проблеми та причини її виникнення; здатність сформулювати декілька варіантів розв'язання проблеми; уміння передбачати наслідки кожного з варіантів для себе та інших людей; уміння оцінювати реальність кожного варіанта, враховуючи власні можливості та життєві обставини; здатність обирати оптимальні рішення).
· Визначення життєвих цілей та програм (уміння визначати життєві цілі, керуючись своїми потребами, нахилами, здібностями; уміння планувати свою діяльність, враховуючи аналіз можливостей і обставин; уміння визначати пріоритети й раціонально використовувати час).

· Навички самоконтролю (уміння правильно виражати свої почуття; уміння контролювати прояви гніву; уміння долати тривогу; уміння переживати невдачі; уміння раціонально планувати час).

· Мотивація успіху та тренування волі (віра в те, що ти є господарем свого життя; установка на успіх; уміння зосереджуватися на досягненні мети; розвиток наполегливості та працьовитості).

Здоров’язбережувальна компетентність учнів є однією з ключових для української системи шкільної освіти.

Здоров’язбережувальна компетенція – здатність (готовність) мобілізувати систему знань, умінь розумових і особистісних якостей, необхідних для формування у школярів мотивації до здоров’язбереження, а також уміння передбачати, попереджати або компенсувати втрату здоров’я як засобу задоволення базових потреб людини.

І.А. Анохіна розглядає здоров’язбережувальну компетентність як готовність самостійно вирішувати завдання, пов’язані з підтримкою, зміцненням та збереженням здоров’я, як свого, так і оточуючих [13]. Суть поняття "здоров’язберігаюча компетентність", на думку Н.В.Тамарської, проявляється у проведенні профілактичних заходів і застосуванні здоров’язберігаючих технологій людьми, що знають закономірності процесу здоров’язбереження [13]. Здоров’язбережувальна компетентність пов’язана з готовністю вести здоровий спосіб життя у фізичній, соціальній, психічній та духовній сферах. Д.Є. Воронін вважає, що здоров’язберігаюча компетентність передбачає не тільки медично-валеологічну інформативність, але й застосування здобутих знань на практиці, володіння методиками зміцнення здоров’я й запобігання захворюванням.

Таким чином, здоров'язберігаючи технології в освіті - це спосіб організації послідовних дій у ході навчально-виховного процесу, реалізації освітніх програм на основі всебічного врахування індивідуального здоров'я учнів, особливостей їх вікового, психофізичного, духовно-морального стану і розвитку , збереження і зміцнення здоров'я в результаті якої формується певна компетенція.

Здоров'язберігаючі технології спрямовані на збереження здоров'я дитини та покликані виховувати, стимулювати у дітей бажання жити, бути здоровими.

1.5.Зміст поняття «інноваційні технології»

У сучасному вимогливому та швидкозмінному соціально-економічному середовищі рівень освіти, її вплив на особистісній розвиток дитини, значною мірою залежить від результативності запровадження технологій навчання, що ґрунтуються на нових методологічних засадах, сучасних дидактичних принципах та психолого-педагогічних теоріях, які розвивають діяльнісний підхід до навчання. Дослідники проблем педагогічної інноватики (О. Арламов, М. Бургін, В. Журавльов, Н. Юсуфбекова, А. Ніколс та ін.) намагаються співвіднести поняття нового у педагогіці з такими характеристиками, як корисне, прогресивне, позитивне, сучасне, передове. Зокрема, В. Загвязинський вважає, що нове у педагогіці - це не лише ідеї, підходи, методи, технології, які у таких поєднаннях ще не висувались або ще не використовувались, а й той комплекс елементів чи окремі елементи педагогічного процесу, які несуть у собі прогресивне начало, що дає змогу в ході зміни умов і ситуацій ефективно розв'язувати завдання виховання та освіти. Навчальні іннов Порівнюючи традиційну та інноваційну освіту, які сьогодні паралельно існують в Україні, І. Зязюн зробив висновки, що традиційна система навчання є безособистісною, "бездітною... без людською". У ній "людина... постає... об'єктом, яким можна керувати за допомогою зовнішніх впливів, загальних стандартів і нормативів". Серед головних недоліків традиційної системи навчання називають: авторитарний стиль керівництва; домінування пояснювально-ілюстративного типу навчання і репродуктивної діяльності учнів; перевагу фронтальної роботи, обмеженість діалогічного спілкування; породжені цими факторами невміння і небажання дітей учитися; відсутність у них поцінування освіти, самоосвіти (саморозвитку). Тому учень не готовий до життя в новому суспільстві. "Технології завтрашнього дня, - пише О. Тоффлер, - потребують не мільйонів... людей, готових працювати в унісон на безконечно монотонних роботах, не людей, котрі виконують накази, не зморгнувши оком... а людей, котрі можуть приймати критичні рішення, котрі можуть знаходити свій шлях у новому оточенні, котрі достатньо швидко встановлюють нові стосунки в реальності, що швидко змінюється».
ації суттєво поліпшують мотивацію учнів до навчального процесу. Сюди відносяться:

- інтегроване навчання (П. Ерднієв припускає, що вчитель за можливості чітко визначає реакції, поняття, ідеї та навички, які мають бути засвоєні учнем, а потім за допомогою багатостороннього підходу допомагає учневі спрямувати власну діяльність на досягнення цих цілей. При цьому учень може діяти у власному темпі, заповнюючи прогалини у своїх знаннях або пропускаючи те, що вже засвоєно;

- технології групової навчальної діяльності ( Групові (колективні) технології застосовувалися ще в середні віки. Сучасна технологія розроблена і апробована О. Рівином , В. Дяченко. Групові форми навчання дають змогу диференціювати та індивідуалізувати процес навчання. Формують внутрішню мотивацію до активного сприйняття, засвоєння та передачі інформації. Сприяють формуванню комунікативних якостей учнів, активізують розумову діяльність. Робота в групах (колективна) дає найбільший ефект у засвоєнні знань.) ;

- особистісно-орієнтоване навчання ( Поняття вживається на означення обумовленого процесом соціалізації емоційно-ціннісного ставлення особистості до певного факту, явища); суб'єкт-суб'єктні відносини учасників навчального процесу (учень стає суб'єктом діяльності тільки тоді, коли реально може впливати на неї на всіх етапах: цілевизначення, планування, організації, рефлексії,оцінювання); діяльнісна основа (учні вчаться самостійно здобувати і застосовувати знання);
- профільне навчання (вид диференційованого навчання, який передбачає врахування освітніх потреб, нахилів, здібностей учнів; створення умов для навчання старшокласників відповідно до їхнього професійного самовизначення, що забезпечується за рахунок змін у цілях, змісті, структурі та організації навчального процесу. ;

- інформаційні технології навчання ( Цій темі в Україні присвячені дослідження таких науковців, як В.Ю. Биков, Я.В. Булахова, О.М. Бондаренко, В.Ф. Заболотний, Г.О. Козлакова, О.А. Міщенко, О.П. Пінчук, О.В. Шестопал та інші. Інформаційні технології навчання є інструментом, який дає змогу учителю якісно змінити методи, а також організаційні форми своєї роботи і на цій основі розвивати індивідуальні здібності учнів, спонукати кожного гармонізувати притаманні йому особистісні якості; концентрувати основну увагу на форму­ванні пізнавальних здібностей, на ефективній навчальній діяльності; підтримувати і розвивати прагнення до само­вдосконалення; посилювати міждисциплінарні зв'язки у навчанні, комплексність вивчення явищ дійсності, забез­печувати нерозривні взаємозв'язки між природознавством і технікою, гуманітарними науками і мистецтвом; здійсню­вати постійне динамічне оновлення навчального процесу, його форм і методів).

- інтерактивні технології ситуативного моделювання та дискусійних питань ( В Україні розроблена та пропагується технологія інтерактивного навчання О. Пометун. Інтерактив (від анг.- взаємний та діяти). Інтерактивне навчання - це спеціальна форма організації пізнавальної активності, що має за мету створення комфортних умов навчання, за яких кожен учень відчуває свою успішність та інтелектуальну спроможність. Суть інтерактивного навчання полягає в тому, що навчальний процес відбувається за умови постійної, активної взаємодії всіх учнів; учитель і учень є рівноправними суб'єктами навчання. Інтерактивне навчання сприяє формуванню навичок та вмінь як предметних, так і загальнонавчальних; виробленню життєвих цінностей; створенню атмосфери співробітництва, взаємодії; розвитку комунікативних якостей. Технологія передбачає моделювання життєвих ситуацій, використання рольових ігор, спільне розв'язання проблем. Інтерактивне навчання - це навчання діалогу, під час якого відбувається взаємодія учасників педагогічного процесу з метою взаєморозуміння, спільного розв'язання навчальних завдань, розвитку особистісних якостей учнів) ;

- проектні технології ( одна з найперспективніших складових освітнього процесу, тому що створює умови творчого саморозвитку та самореалізації учнів, формує всі необхідні життєві компетенції, які на Раді Європи були визначені як основні в ХХІ столітті: полікультурні, мовленнєві, інформаційні, політичні та соціальні. Самостійне здобування знань, систематизація їх, можливість орієнтуватися в інформаційному просторі, бачити проблему і приймати рішення відбувається саме через метод проекту.) .